Привіт! Мене звати Віктор, я алкоголік.

Я народився в м. Станіслав, в 1956 році, коли пам’ять про Велику війну була ще дуже свіжою, а люди, які її пережили, щиро раділи її закінченню. Своє дитинство я пам’ятаю доволі добре. Пам’ятаю, що батьки вміли дружити і святкувати різні події, а нам малим дітям, дуже хотілося бути на них схожими. Не знаю чому, але мені в той час кортіло швидше стати дорослим, і мати можливість скоштувати заборонених напоїв. Чомусь мені здавалось, що ті напої – особливий дар, який видається обраним людям за добрі справи, для радості і розради. Тому, підсвідомо, а може копіюючи поведінку дорослих, я шукав нагоди скоштувати цей заборонений плід. І таку нагоду я отримав на черговому святі, коли батько за мій виступ, а я читав вірші, дав мені скоштувати трошки пива. Його смак мені геть не сподобався, лимонад був набагато смачніше. Та доля дала мені інші можливості скоштувати солодкої домашньої наливки, та навіть домашнього вина. Ці напої були набагато цікавіші і привабливіші. Так чи інакше, але в свої шість років я вже мав досвід вживання різноманітних спиртних напоїв, хоч і в невеликих дозах, а ще я дуже добре навчився смалити тютюн в любому вигляді. Ми з хлопцями навіть навчилися скручувати цигарки самостійно. Мене і тепер ці вміння інколи вражають. Та тривало це не довго. Якось, мати принесла додому новеньку шкільну форму і попросила примірити. Форма була не проста, а форма учня залізничної школи: чорні брюки, чорний кітель з двома рядами мідних ґудзиків, чорна фуражна з кокардою і чорний ремінь з мідною пряжкою. На всіх мідних деталях одягу була емблема залізничної служби. Коли я її одягнув, мені чомусь стало стидно за своє таємне тютюнопаління і пиятику. Тоді, я ще подумав, як я піду в перших клас, до незнайомих мені дітей, а від мене буде смердіти тютюном і алкоголем. Після проведеного самоаналізу, я вперше вирішив покинути ці згубні звички, і тоді вдалося зробити це легко. Я, принципово, не повертався до минулого способу життя до сьомого класу, до того моменту, коли на перервах між уроками ми пробували вияснити, хто з нас крутіше. Тоді, я проявив себе в «усій красі». Я міг курити в затяжку, а після уроків, легко ковтнути з пляшки декілька ковтків «чорнила». Цим заслужив серйозний авторитет серед інших невдах, мене почали поважати і просити порад. Я почав вчити початківців, і мене це дуже тішило. Життя набувало незабутніх кольорів і манило невідомими пригодами. Тоді, я активно почав пізнавати алкогольні напої за кольором і смаком, за градусом і тривалістю ейфорії. В мене не було друзів серед одноліток, я водився з хлопцями старшими за мене на 3-4 роки. З ними було цікавіше. Що мене до сих пір щиро дивує, так це те, що дорослі потурали вживанню алкоголю. Я, в свої тринадцять літ, вільно купував серйозні алкогольні напої не тільки в своєму місті, але і в Ленінграді, або в Києві біля стадіону «Динамо». Вільно купував та привселюдно вживав алкоголь в людних місцях, не ховаючись, і нічого ненормального в цих вчинках не бачив. Так, я добре вчився, успішно займався спортом, ходив в походи з хлопцями, але алкоголь завжди був поряд. В десятому класі ми вже не дуже і приховували своє вміння до пиятики. На шкільних танцях, як правило, були під впливом алкоголю, а іноді випивали і на перервах між уроками. І це не вважалось якимось героїзмом, чи викликом системі, а було цілком буденною дією, під настрій. Святкова пиятика стала звичайною справою. Вона не засуджувалась, а була ніби атрибутом і законом подібних подій. Ми були молоді, спортивні і амбіційні. Будували плани на майбутнє, і нам дуже кортіло швидше стати дорослими. Між собою називали себе буденними пияками і часто промовляли, тим хто зловживав і потрапляв на лікування в наркологію –  «алкоголіки нам не друзі». Здавалось, що ця «чаша» нас обмине, що цього ніколи не трапиться зі мною.

Проходив час, змінювалися події, змінювався і я. Закінчив інститут, отримав роботу на заводі, одружився, народилися діти. І ніби все було так, як і у всіх. Була робота, були свята, компанії і безумовне вживання алкоголя. Я жив, як всі і чинив, так як роблять всі. Життя при Радянській владі було регламентоване, все йшло одно за одним від народження до старості, і в цьому плині подій вживання алкоголю теж підлягало певному узаконеному дійству. Правда, мене інколи непокоїла така думка: «Чому в державі можна було вільно купувати алкоголь, вживати його в різних закладах, але якщо був п’яний, хитався міг потрапити в серйозну халепу. При потраплянні в медвитверезник, посували в черзі на квартиру, позбавляли премії, а то й роботи». Тому, при всіх своїх п’янках приходилось виконувати дві несумісні задачі: треба було добряче випити і повеселитися, а з другого боку, потрібно було ні на мить не втрачати контролю за ситуацією, тобто завжди бути в адекватному стані. Це неймовірно напружувало, а робота невеликим начальником над невеличким колективом підлеглих не давала можливості похмелятися і мати несвіжий вигляд. Тому, довгий час я планував застілля на суботу, щоб за неділю мати можливість відіспатися і нормально піти на роботу. Але так не могло тривати довго. Рухнув Радянський Союз, розвалився мій шлюб, «помер» мій завод і прийшлося пристосовуватися до нових обставин життя.

Мені запропонували роботу заступника головного лікаря Обласного патологоанатомічного бюро, з «живою» зарплатою, і я погодився. Вживатися в новий колектив було складно. Я, принципово, не дозволяв собі вживати алкоголь в робочий час, тому, на початку моєї нової діяльності, люди сприймали мене дуже насторожено. Мені і самому, спочатку було неприємно спостерігати за щоденно п’яними лікарями і санітарами моргу, але, як говориться: «В чужий монастир зі своїми порядками не лізь». Розкрили, розсекретили мене на святкуванні дня медика. Всі побачили, що я не тільки п’ю, багато п’ю, але й можу довго і добре триматися. Мене прийняли в колектив і перестали боятися. Бо, непитущий працівник сприймався в колективі, як потенційний стукач. Тепер головний лікар міг вільно закликати в свій кабінет і запропонувати різні, рідкісні напої. Зранку я міг зайти до санітарів і похмелитися. Тобто, життя ставало на свої налагодженні алкогольні рейки. А, коли скоротили мою посаду заступника, я перейшов в нічні санітари, і разом з цим переходом впали останні застережні бар’єри між мною і алкоголем. Я, часто, в своїй п’яній компанії жартував, що тепер мені вже нема чого боятися і втрачати, бо слідкуючою роботою буде хіба що робота сторожа на кладовищі. Ось тут і почалось моє падіння на дно алкогольної прірви, або поглиблене пізнання згубної дії алкоголю. Я пив багато і без особливого розбору. Мене постійно оточували зграї пияків, бо були ліві гроші і прямі алкогольні хабарі. Все ж, я старався одразу не здавати всі позиції перед силою алкоголю. Я пив запоями, декілька денними запоями, але завжди робив перерви між вживанням. Алкоголь вбивав мене, вводив в деградацію і я це добре розумів. Я опирався, іноді здавалось, що все висить на тоненькій волосині. Декілька разів отруювався метилом – відкапали. Два рази міг потонути, двічі засипав на рейках, двічі випробовували мій череп на міцність – хтось врятував. Мав намір не пити, але не знав, як це зробити. А, тут, чомусь почали з’являтися думки про смерть. Я вже був готовий померти, але стримувала якась неприродність цього явища. Ось я візьму і помру, а залишаться малі діти і батьки – все це якось неприродно.  Хвороба поглиблювалась, і як я не старався її контролювати, вона все більше брала верх над моєю природною обережністю. Достатньо було вжити певну дозу алкоголя, як всі мої принципи і природна обережність кудись пропадала. Миттєво виникала думка: «Добре, сьогоднішній день вже і так пропав. Тепер можна пити. А далі, буде видно, що з цим всім робити». Почали з’являтися провали в пам’яті, я частіше входив в запій, і все тяжче з нього виходив. Декілька разів мене обкрадали алкогольні «друзі». Я усамітнився. Було безпечніше і спокійніше вживати алкоголь наодинці. Мені, в моїй пиятиці, більше не потрібна була компанія. Я більше не хотів ризикувати з незрозумілими, фальсифікованими напоями, а тому перейшов на чистий медичний спирт, який купував у своїх знайомих в лікарняній аптеці. Сам його розводив і споживав наодинці зі своїми думками і почуттями. Бо мене вже більше не цікавив колір, запах і смак алкогольних напоїв, а його градус. І чим більше градус – тим краще. Поступово перетворювався на зомбі, в алкогольного зомбі. На родинних святах імітував контроль за пиятикою, при цьому, наперед планував де і як буду «доганятися», до певного стану, але мав це робити так, щоб рідні не бачили і не підозрювали про мій алкоголізм. Дні йшли за днями, роки пролітали за роками, але в житті нічого не змінювалося. Це був стан мороку та жахливої затяжної депресії, або життя в суцільних сірих буднях. Все частіше я пив «мрачно», або «по-чорному», з почуттям якогось безвихіддя і безнадії. В моєму житті щезла радість, я її перед іншими людьми імітував, бо так було прийнято. Я старався імітувати нормальний стан життя, а сам знаходився в безкінечному колі страждань і жалю до самого себе. І саме цікаве, що алкогольний бог мені в цьому допомагав, виручав в самих неймовірних ситуаціях. Пам’ятаю, якось прокинувся в п’ятій ранку від незрозумілого почуття тривоги. Перевірив стан речей: грошей немає, горілки немає і взагалі нічого доброго немає. Це був третій день запою. Бриюсь, одягаюсь в чистий і добре випрасуваний одяг. Час тече дуже повільно. Мене, навіть не нудить і не трясе, але стан якийсь раніше незнайомий. Я відчуваю себе, як крихкий кришталь – вдариш, розлечусь, або зруйнуюсь на маленькі кришталеві уламки. В голові крутиться постійна нав’язлива думка: «Не вип’ю – помру… не вип’ю – помру…». Літо, сходить Сонце, щебечуть у парку пташки, але мене ніщо не радує. Мене не покидає нав’язлива думка: «Не вип’ю – помру…». Раптом бачу, на цілком безлюдній вулиці з’являється самотня людська постать. Вона, поступово наближається і перетворюється в мого давнього знайомого. Він питає, що я тут роблю в такий ранішній час. Я чесно йому кажу, що маю потребу випити, але не маю грошей. Він вибачається, що не може підтримати мою компанію, бо йде в військову частину піднімати роту солдатів, але дає гроші. Тепер в мене є гроші, але зненацька виникають суперечливі думки. Я, думаю: «А може не пити? Бо я вже вхожу в сильну залежність від алкоголю. В своєрідне зачароване коло, з якого вже ніколи не буде виходу». Дилема – новітній Гамлет. Пити, чи не пити – ось в чому питання?! Але ноги тим часом, самі по собі, ведуть на точку, де цілодобово наливають і навіть дають трошки закусити. Випиваю, закусую, виходжу на вулицю і сідаю на лавочку у скверику. Проходять важкі хвилини очікування чуда. І, нарешті, дзінь-дзілінь, відчуваю як в голові лагідно дзвенять легенькі дзвіночки. Поступово голова звільняється від лещат стресового болю, з’являється легкість, кров шумить по жилам, і в цей момент я чітко усвідомлюю, що це мій тимчасовий порятунок і мій безумовний кінець, що більше я не зможу сам себе дурити думкою: «Я самостійна людина – можу пити, а можу не пити». З цього моменту, я більше не можу не пити, бо я вже перейшов ту тонку грань між пияком і алкоголіком. Назад вороття вже немає! В моєму особистому житті спрацював Закон діалектики, це коли кількість вжитого алкоголя перейшла в нову інформаційну якість – хворобу алкоголізм.

Того разу я врятувався. Поступово вийшов з запою, але думки про безвихідь плину життя все одно не покидали мене не на мить. Дні йшли за днями, запої повторювались з якоюсь невідворотною, постійною черговістю. Правда, проміжки тверезого життя ставали все менше і менше. З одних запоїв виходив легко, майже без втрат, і тоді з’являлась щаслива думка: «А, може зі мною все в порядку?!, може, це я сам собі чогось зайвого на придумував?». Але, інші запої відкривали шлях до алкогольного безумства. Тоді, я, з червоними, безумними очима носився по місту в пошуках алкоголю, бо мав нагальну потребу вжити дозу алкоголю кожні дві години. І, здавалось, що цьому не буде зупину.

Та, прийшов той визначний день, коли доля моєї боротьби з алкогольною залежністю вийшла на новий рівень. Якось, в черговий тверезий проміжок між запоями я йшов по безлюдній, вечірній вулиці. Сам того не розуміючи, імпульсивно підняв очі до сірого неба, і промовив: «Боже, якщо Ти дійсно на небі, почуй мене, зроби щось зі мною, бо я вже до керувався своїм життям, зайшов в глухий кут і не бачу з нього виходу». Потім, я ще щось казав, але мені стало огидно і стидно за свою миттєву слабість. Тоді я ще подумав: «Та, хто я такий, щоб Сам Господь Бог приділив мені увагу. Певно прийдеться скоро помирати, бо вже повністю втрачений зміст життя». Та, я, – помилявся. Мене на небі почули, і мою особисту справу Ангел охоронець взяв до виконання. Не пройшло і місяця, після мого звернення до небес по допомогу, як я, вечором, на тій же вулиці, в тому самому місці отримав одкровення і нові знання. Я був нажаханий, та переляканий, бо зовсім не сподівався на таку жорстку реакцію з боку Вищих Сил. Я, не сподівався на таке дослівне виконання мого імпульсивного прохання. Я рахував себе слабким алкоголіком, жалів себе і сподівався на лагідну допомогу. А тут, навпаки, був прояв жорсткої сили. Декілька разів я потрапляв в ситуації, які могли закінчитися каліцтвом, або смертю. І з кожним разом сила впливу на мене збільшувалася, збільшувався і моральний тиск, тоді я почав розуміти, що наступна п’янка може стати для мене останньою. Та розуміння цих нових обставин, аж ніяк не відвернули мене від вживання алкоголю. Я й далі продовжував вживати алкоголь, і мужньо страждати від наслідків прояву його сили. Так, власне, могутньої алкогольної сили, якій я тоді ще нічого не міг протиставити. Пройшло ще трохи часу, і в мене відбувся діалог з представником Вищої Сили. Якось, вночі, просинаюся з невимовним почуттям тривоги. Включаю світильник, і починаю аналізувати, що зі мною відбувається? На моє німе запитання: «Що це зі мною?», зненацька отримую виразну відповідь, яка чітко звучить в моїй голові – «Ти, хворий! Ти залежний від впливу алкоголю!». Мене, чомусь, не вражає сам факт можливості відкритого діалогу з представником Вищої Сили, але кидає в рясний, холодний піт. Я, хворобливо розмірковую, що ж тепер робити: «Може, бігти в лікарню по уколи і пігулки, може йти до батьків і просити в них поради та допомоги». Та отримую шокуючи відповідь: «Тобі все це не допоможе!». Я, в розпачі, по щокам течуть сльози, в голові формується нова думка: «Невже – це кінець. Невже, більш нема порятунку». Та тут я чую нову пораду Ангела охоронця, і звучить вона просто: «Не пий». Накочується нова хвиля відчаю. Все моє життя побудоване на вживанні алкоголю, а тут просто, візьми і не пий. А, як це зробити?! А, як можна жити і не вжити хоча б краплину алкоголю з приводу дуже важливої в моєму житті події?! Тоді, я раптом чую чергову пораду від мого невидимого співбесідника: «Є дорога до тверезості. Незабаром, ти станеш на цей шлях, і буде все с тобою добре». Мені стало легко; тепло розлилося по тілу. І, з цією щасливою думкою я забувся в сні. Йшов час, я по-інерції ще вживав алкоголь, але це дійство вже не приносило булої радості. Бо я чітко усвідомлював, що скоро все це урветься. Якось, пив цілий день з друзями, мав намір досягнути тимчасового забуття, звільнення від нав’язливих думок. Але, цей момент ейфорійного блаженства, щось ніяк не наступав. Тоді я покинув компанію «по-англійськи». По дорозі додому зайшов в магазин і придбав ще дві пляшки горілки. Сидів на кухні, курив сигарети і періодично перехиляв чарку за чаркою. Під кінець першої пляшки, здавалось, що досягаю наміченої мети, що блаженство відключення свідомості вже на підході, та, зненацька, туман в голові розвіювався і наступало абсолютне витвережування. Я знову почав методично заповнювати себе горілкою. І, коли здавалось, що мета вже досягнута, я знову витверезився. Я не повірив своїм відчуттям, засунув палець в горло, там, в глотці стояла горілка. Я був заповнений нею під зав’язку. Пам’ятаю, що був спантеличений і глибоко розчарований тим що зі мною відбувалось. Мені було нескінченно шкода безцільно витраченого часу і коштів. А ще, я був розчарований в горілці. Вона вперше обманула мої сподівання і не виправдала моїх очікувань. Підсвідомо, розумів, що діло вже йде до кінця, правда, ще не знав до якого.

Потім був останній, трьох денний крутий запій, з якого в пам’яті залишилися лишень перші години початку пиття. Коли я прокинувся на третій день, трошки очуняв, то подумав: «А, я, сьогодні міг би і не прокинутися». Тоді, ще раз переконався, що це вже кінець всім моїм змаганням з алкоголем, що більше я вже не буду мати з ним діла.

Зрештою, так і сталося. Десь через місяць, я потрапив на групу АА «Єдність», де і почалось моє отверезіння, одужання та оздоровлення. Вища Сила дотрималась своїх обіцянок, і складними, а часом незбагненними шляхами привела мене на діючу групу АА, коли там вже все було готове до мого приходу. А, головніше, коли вже я був абсолютно готовий прийняти нову реальність і альтернативу моєму п’яному життю. А потім, поступово позбавився від здавалося нескінченої депресії, відновилося фізичне тіло, почали заживати старі, зароблені по п’янці рани. Я, зненацька зрозумів, що я – особистість. І, як особистість, маю право на своє особисте щасливе життя. Почав працювати над собою, поробив в хаті ремонти, відновив стосунки з близькою і далекою ріднею. Змінив роботу, повернувся на завод, став ще більшим керівником, ніж був. Я отримав другий шанс на те, щоби реалізувати себе в професійному плані і достойно вийти на планову пенсію. Покращив своє матеріальне становище. З того часу, жодного разу я не був без грошей. Я почав повертати борги соціуму. Світ, від якого ховався, знову почав мене цікавити. Почав займатися громадською діяльністю, служити людям. Відкрилися нові можливості. І, якщо останніх п’ятнадцять років алкогольного рабства не випускали мене за межі області, то тепер в мене з’явилася можливість подорожувати по різним містам України. При чому, робив все це просто, і без зайвих напружень. Нарешті, отримані від Вищої Сили знання, я почав втілювати в книжки. Я зайнявся індивідуальною творчістю, і на даний момент написав вже п’ять книжок. Мир і спокій огорнув мою душу. Духовність програми АА дала мені свої безцінні плоди.

На час написання цієї історії термін тверезості складає тринадцять років і вісім місяців. Змінився я, змінився світ, який мене оточує. І, в цьому новому світі, для мене, вже більше немає місця страху, стражданням і жалю до самого себе. А, зроблені в АА кроки, повернули мені віру в Вищу Силу, віру в Бога і віру в те, що можна жити без алкоголю до самого кінця свого фізичного життя.

 

Віктор, АА, група «Єдність», м. Івано-Франківськ, 1.06.2016 року.

«Джерело», вересень 2016