Я дізналася, що існує більш дієвий спосіб заглушити крик, що доноситься зсередини, – алкоголь. Для мене це стало несподіваним відкриттям. Забавляло й те, що можна було вирішити одвічну суїцидальну проблему – щоразу, напиваючись до повної відключки, я знаходила бажану смерть, і так безліч разів. Правда, на ранок, доводилося воскресати і «знятою» з хреста йти на роботу, але завжди існували «милі, тихі» вечори і ночі.

Вперше результат був приголомшливий. Все перестало існувати – проблеми, невдачі, навіть просто життя. Існування полягало в періоді між пиятиками, воно було затуманене і спотворене.

Я часто згадувала слова з книги про алкоголізм польських психологів «ми шукали свободу, а знайшли рабство». Саме поняття рабства було для мене абсурдним – адже я втілення внутрішньої свободи, що постійно демонструє це на людях. А тут тобі таке …

Я себе не впізнавала, мене ніхто не впізнавав із знайомих, а тим більше близьких людей.

Я знала, що я алкоголік, тому мені було нічого приховувати. Але я вважала за краще не показуватися на очі мамі.

Я знала, що падаю, але не очікувала, що це так позначиться на мамі. Мені все здавалося простіше простого. Ну, знову напилася і не прийшла додому, і не зателефонувала, ну що тут такого? Все ж ясно – алкоголічка, і нічого за мене хвилюватися.

Під час тих коротких зустрічей з мамою я відчула всю красу спів-залежності близької мені людини. Мені було не дуже-то приємно усвідомлювати, що мама так мало взяла з Ал-Анон у практику. Можливо, вона просто була не готова до мого падіння – це щось на зразок зради.

«Ти ж все знаєш про мене! Як ти могла так вчинити?» – сказала вона.

 

Я не відчуваю своєї провини – це хвороба, і нікуди від цього не сховаєшься. Одного разу організм, після чергової «смерті до ранку», вирішив трохи «померти» насправді. Відбулася легким переляком. Лікарям здалася, щоб ще раз довести собі й оточуючим, що все в порядку. Хоч я була спантеличена і розчарована – підвів мене організм, а я ж стільки для нього зробила.

Мама залякувала якоюсь дуже можливою фатальною хворобою (не алкоголізмом). А загалом, на той момент, це мене дуже навіть влаштовувало. Класика жанру – лежу я на лікарняному ліжку, шкодую і ненавиджу себе і всіх, а навколо метушаться чудові люди, охочі мене «врятувати». Прости Господи!

Того дня до мене прийшли двоє тверезих алкоголіків, моїх друзів. Один, вислухавши мене, сказав: «Що ж, ти – сформований алкоголік. Залишилося тільки нахапатися наслідків ». Це було саме те, чого мені катастрофічно не вистачало. Цілковите божевілля, програма самознищення.

Тоді я трохи скинула оберти, але не зупинилася. Але одного разу Бог мене звів з іншим алкоголіком, яка стала мені близькою подругою. Все як по книжці. У цій людині я побачила всю красу і жах алкогольного падіння. Саме в той момент я сказала собі: «О, люба, я туди не хочу»! І потихеньку, спілкуючись з активними алкоголіками, я почала тверезішати. Дуже обережно, але впевнено, у моєму мозку затвердилася думка – пора зістрибувати зі склянки, поки я ще в змозі зробити це без сторонньої допомоги. Адже я ж ніколи не прийду в АА, я там всіх знаю, і мене всі знають, як дитину з алкогольної родини. Мені було не по собі.

Моя тверезість була автономною і хиткою. Вона ґрунтувалася на страху падіння, яке я побачила в іншому близькому мені алкоголікові. Дуже не стійка опора. Але, можливо, мені необхідно було визнати себе алкоголіком і протверезіти, щоб прийти до розуміння програми АА.

Вперше за три роки участі, хоч і пасивного, в русі Ал-Атін, Ал-Анон, я прийшла на нашу конференцію, як алкоголік, що тверезіє, зі стажем тверезості в два дні. Все було до болю знайоме, але в той самий час з’явилося якесь нове почуття єдності з чимось більшим і гарним.

Irene Львів.